Вірш від 02.06.2023/?Пітьма?

Там кожну ніч тремтіли вікна. Там кожен день не з ранку йшов. Там угорі світив не Місяць. Там рукотворне щось вгорі було. Боролись одні з тим - що прийде. А інші ж, ночі напроліт… Пускали теє зло без роду й лігва. Бо рід їм той не треба був… І взагалі… Чи що шукали тут вони, чи зникло… Десь от отут, у вирвищах оцих. Чи витривалим є той організм без світла. Чи витривалий він і від відсутності…Усім… Усім нам те здавалося звичайним. Той кожен ранок, день чи ніч. Але тривало так, допоки втрати… Не надійшли до нас, в тую ніч… І так, була та ніч не перша. Але не кожен мав тоді своє. Все думали, що те є чимсь далеким. Але воно прийшло, бо воно є. І в той же час, триває те й понині. От десь отам далеко - уві сні. Ми бачим лиш кошмар на мить цю. В той час як там - він навіки. Триває бій той уже довго. І нам він й не потрібен був… Усім. Але не ми те вирішили в світі. Бо не керуєм світом цим давно. Тривати так ще може дуже довго. Тривати може день і ніч. Хтось там читає це у своїх «сводках», а комусь - це чергова безсонна ніч. А хтось - уже й не спить, бо організм не може. А хтось…Перину все шука нову. І там, де ніч триває досі, ми бачимо лише оту пітьму. Пітьма та є далека, й неосяжна – та все ж не вічною й їй бути тут. Коли у створенні чогось нового, ми знайдемо для рішень ту мету. Отую, що загартує нас до сталі. До того ж стану, що й квазар в пітьмі. До того, щоб уж наші діти, запам’ятали все то навіки. Але при тому, щоб було то вдосталь. Щоб не зростали на пітьмі. Щоб ми розвинулися далі. І щоб все нові дані нам доступні лиш були. Щоб світ той будувався знову. І щоб дослідження нові все йшли. Щоб тих хто пав в бою хоробрих, ніколи в ряд з загарбниками не возвели. А до тих пір, нам треба встати. Й тримати тіло напоготів. Готовим бути до усього. Але не втратити що є - для всіх…